ХЕРСОН. ГРОМАДА. ІНІЦІАТИВА

Портал суспільних знань і дій для розвитку Херсонщини

gerb_sity

Місто

gerb_region

Область

search_icon
 

Де ти, доле України?

Зустріч Героя України Левка Лук’яненка з херсонськими журналістами

02.11.2013

18 жовтня 2013 року в Прес-клубі газети «Новий день» відбулася зустріч Героя України Левка Лук’яненка з херсонськими журналістами та громадськими діячами. Перед тим він зустрічався зі школярами та студентами.

На зустрічі в "Новому дні" Левко Лук’яненко розповів:

«Останнім часом я вже склав повноваження голови Української республіканської партії і дістав більше вільного часу, бо голова, знаєте, має обов’язок займатися організацією різних справ. Вони не дуже помітні, але, разом з тим, вимагають багато часу, багато уваги і пам’яті. І ось, я подав у відставку і тепер я спокійніший, і маю трохи більше вільного часу, і це я використовую для того, щоб поїздити по Україні. І це безпосереднє таке спілкування воно мені приємне і, я думаю, обом сторонам корисне.

Мене цікавить одне конкретне явище, яке я спостерігаю, десь так, роки три чи чотири, що поглибився інтерес в областях до своєї обласної історії.

Я це бачу чітко на Сумській і Чернігівській області. Я сам із Чернігівській області. але нас обігнали Сумчани. На Чернігівщині ми побачили, що Сумчани нас обігнали, а тема дуже цікава, і ми вирішили зайнятися вивченням Чернігівщини під таким кутом зору. Ви знаєте що радянська влада на протязі п’ятдесятьох років поширювала думку, що за самостійну Україну боролися «бандерівці», що це західна Україна, а східна Україна - вона завжди була у дружбі з Росією. Це пропаганда, але багато людей же вірили цьому, бо іншої інформації і думки не було і вона не могла поширитися при тій тотальній комуністичній цензурі.

Тепер виявляється, що навпаки, є історія дуже активної боротьби за незалежність України. І оце Сумчани почали і тепер ми почали на Чернігівщині. На Чернігівщині, у республіканській партії, є активні хлопці, які вивчали цю історію. І що безпосередньо штовхнуло мене включитися в цю справу.

Є в нас у Києві письменник Роман Коваль, він узявся вивчати той період історії, який був не висвітлений і був такою чорною плямою. Це період до 1922 року. Це була боротьба Української народної республіки, яку потім вже задушила червона армія і далі, по радянській історії, все було в порядку – будували соціалізм в Україні. Він почав вивчати цей період, і виявляється що Україна була покрита сотнями загонів, які боролися проти російської більшовитської навали. Загони ці були різні. Були такі, що по 15 чоловік, а були й такі, що по тисячі. Керували ними отамани, це були відважні самовіддані талановиті полководці. Отже яка історія була на Чернігівщині.

Коли я ще був депутатом, то я написав в Івано-Франківську службу безпеки депутатський запит і попросив довідку про Івана Риболовича, про якого було відомо, що він був із районного центру і очолював загін спротиву більшовикам. Вони мені прислала коротеньку довідку, коли був арештований, коли був розстріляний. Це була інформація, якої було недостатньо, але я іншої не мав. Роман Коваль пішов в архів, дістав всю історію і написав книжку під назвою «Іван Риболович». Виявляється, що цей чоловік від молодого віку і до самої смерті послідовно боровся за самостійну Україну. Якщо так, то треба його якось відзначити, вшанувати.

І оця розмова про «вшанувати» привела до того що чернігівці створили благодійний фонд «Чернігівці у боротьбі за незалежність України». Ми зібрали серед засновників депутатів Верховної ради, трохи скинулися грішми і, таким чином, дали основу та розподілили обов’язки по Фонду. Одні склали статут цього благодійного фонду, інші написали першу книжечку сторінок на 100 про боротьбу на Чернігівщині за самостійну Україну Це починаючи від того, хто був в армії Української народної республіки, хто був у зеленого отамана, хто був у Рябченка тощо. На сьогоднішній день її видання фінансово вже забезпечили, тобто, відомо, що ми це надрукуємо. А далі на основі цього будемо розгортати нашу роботу. Виявляється, що фактично у нас є чималі можливості. Наприклад, є журналіст Петро Антоненко, який співпрацював у газеті «Слово просвіти», і тепер він заснував, разом з журналістами, ще свою окрему газету, яка розповсюджується по районах Чернігівщині. Ця газета не під владою Партії Регіонів, це їхня незалежна газета. Вони виявляється, що для мене приємна новина, зробили цю газету окупною. Я спитав їх, як вони цього досягли. Вони кажуть, що пишуть правдиві статті, і це цікавить райони і в районі достатньо передплатників, щоб оплатити видатки на газету. Це достатньо рідкісне явище. Я, як бувший голова республіканської партії, безпосередньо, майже 20 років, мав до відношення до видання газети. Я знаю, як важко заснувати газету, як важко її утримати і, кінець кінцем, скільки людей пробували заснувати, але збирали кошти на два-три номери, а потім думали, що розкрутять газету і вона буде сама окупна, але цього не находилося і газета закривалася. Ці ж існують.

Таким чином, ми реально маємо можливості ту інформацію, яку вже зібрали про боротьбу за самостійну Україну, і яку, ще будемо мати, широко поширювати. Є газети загальноукраїнські, є газети районні, які друкують все, що хочеш.

Так от цей інтерес до своєї історії, є для мене нове явище і це мене захоплює, бо основна біда Української нації – це відсутність власної історії. Біда це навіть не п’ятдесятилітня, вона навіть не столітня, бо ми 340 років були під окупацією Москви і жили постійно під цензурою. Цензура різна була, але вона завжди душила думку про те, що Україна може бути самостійною державою. Тому, або хитрували наші письменники, або мовчали, або друкували щось російською мовою. Але те, що могло сприяти піднесенню національної свідомості, не могло з’явитися у пресі і тому, вся наша реальна політична історія, якщо брати початок двадцятого століття, тобто перша світова війна, боротьба за Українську народну республіку і далі, ще не написана. І то є великою трагедією, що населення було національно несвідоме, від той національної несвідомості і біда.

Не втримали незалежність у 18-му році, а раз не втримали незалежність, яку проголосили 22 січня 18-го року, то далі опинилися знову під владою Москви, далі - знову колонія, а далі, все починається: то розстріли простих українців, то куркулів, то службовців армії Української народної республіки, потім, розстріли службовців які були в армії, три голодомори безкінечні репресії, до самого кінця, до самого 91 року.

Це трагедія української нації, на протязі 20-го століття, на протязі отих 72-х років, від того, що слабка національна свідомість. А підняти національну свідомість, найпростіше, - це показати історію. Я запам’ятав цікаву фразу (здається Франко). Немає іншого способу пробудити чи прищепити любов до рідного краю, як показати героїчні подвиги його предків. Так от, імперія робила все для того, щоб ми не знали історії, щоб ми не знали подвигів наших предків. Тому, оцей сигнал чи ознака того, що зараз з’являється інтерес до своєї області, до того, хто де був, хто служив, хто воював за незалежну Україну, мені здається, що це є початок переосмислення нацією значення, знання своєї історії, а звідси, і своєї причетності до цієї національної історії, а звідси, любов до Батьківщини і бажання її захисту, її зміцнення.

От такі речі мені цікаві і на Херсонщині. Мені цікаво, як тут є це діло – з дослідженням власної історії, власного коріння...»

Також, Левко Лук’яненко відповів на питання:

"Розкажіть, будь ласка, про ваш варіант національної ідеї українського народу"

Ви знаєте, я написав книжку «За Україну, за її волю…» і перед тим, як написати її, я прочитав, думаю, що все що у нас з’явилося за попередній час щодо національної ідеї . І я виробив дефініцію, бо я побачив, що всі попередні автори, а їх я прочитав десь 15-17 авторів, що вони описують, що таке національна ідея. Я ж хотів дати дефініцію. Мені здається, що різниця між описуванням і дефініцією є та, що описують і завершують описування в той час, коли не настільки узагальнено проблему, щоб їй можна було дати дефініцію. Мені здається, що я досягнув такого рівня узагальнення, коли можна дати дефініцію, але може, що я прав, а може, що - ні. Бо ви знаєте, що всяка теорія продовжується і життя продовжується, і відповіді на це питання теж. Отже, якщо я не збрешу, то записано у цій книжці так, що українська ідея - це поширення етнічних рис українців на всі прояви реального життя, тобто утвердження чи прояв етнічних особливостей української нації у всіх проявах реального життя.

Але, яке відношення між нацією і етносом? Нація може знаходитись в стані етнічному і не перерости в націю, бо етнос переростає в націю в результаті політичного усвідомлення своєї сутності. Можна не досягнути переростання до усвідомлення своєї політичної сутності і можна залишатися, таким чином, на рівні етносу. Етнос ми знаємо, що це таке. Це наша антропологія, це наш темперамент, наш характер, наш смак, наш одяг, наша кухня, пісні, тобто, наш емоційний стан, це все етнічний ріст. Те, що ми любимо борщ, сало, налисники і вареники, те що наші жінки білять хату, де б вони не жили вони однаково білять хату, це властиво українським жінкам, це властиво українцям, у всіх проявах реального життя. А реальне життя може бути побутове: оремо, сіємо пшеницю, збираємо буряки і т.і., а може бути, ще й політичне життя. Так от, якщо є те політичне життя, це вже переростання етносу в націю. Політичне життя - це усвідомлення етносом своєї політичної сутності. А це означає, що треба розуміти, що наші політичні традиції ось такі – демократизм, а демократизм переростає в анархію...

Якщо, хтось із вас читав «Холодний яр» Бориса Горського (це найкраща книга, яку я читав взагалі за останні 20 років), то вам буде зрозуміла ця різниця – між етносом і нацією. Як раз Горьский дуже чітко показує в книзі різницю між етносом і нацією, між етнічною свідомістю і національною свідомістю. Більшовицька навала суне на Україну, наприклад, на Черкащину. На Черкащині є якийсь загін, що нас захищає і бореться дуже завзято. Сміливі чоловіки вміють воювати, жінки, також сміливі, допомагають. Нація, яка вміє воювати з покон віків. Отже, вони захищають Черкащину. Але коли потрібно направити загін із Черкащини на Чернігівщину або Луганщину нічого не виходить. Цей загін по дорозі розбігається і повертається знову назад. Оце є рівень етнічної свідомості, а не національної.

Національна свідомість – це, коли командир направив полк на Луганщину, то полк повинен прийти туди повністю. А там не було національної свідомості. Захищали своє «кубло» - своє село, своє місто. Прийдуть більшовики - зараз колективізація, зараз націоналізація, зараз будуть стріляти куркулів. І проти цього є війна, смілива завзята війна. Що захищають, захищають свій побут, своє життя. Це етнічний рівень. Не вдавалося послати загін в іншу область, бо він розбігався і все.

І коли ми подивимося на карту, то були сотні загонів, воював кожний загін самовіддано проти тої більшовицької навали, але вони не об’єдналися, значить кожен захищав свою маленьку територію. Оце різниця між нацією і етносом. Безперечно, що в Україні, за період комуністичної окупації, змінювався світогляд і, звичайно ж, сам факт народження Української народної республіки, він міняв свідомість людини, він піднімав рівень національної свідомості і все більше людей розуміло що Україна - це не тільки Чернігівщина , не тільки ліс, а що це велика територія нашої спільної Батьківщини. Власне, саме існування Української радянської соціалістичної республіки, вже є великою поступкою народу, який самовіддано захищав свою землю. Московське керівництво, керівництво імперії - вони би не хотіли, щоб була Українська радянська соціалістична республіка. Але і оця війна до 18 року, і після 18 року і до 22, і потім, коли армію Української республіки розбили і, фактично, поховали Україну. А Україна піднімається знову. І оті десятки сотні загонів воюють далі проти більшовиків. То оця війна народу проти окупації, ось вона примусила московських окупантів  піти на поступку і визнати Українську радянські соціалістичну республіку. А це вже в нас виховувало єдність республіки, єдність держави. Держава не наша, але, тим не менш, це сприяло, безперечно, що ми тепер маємо поняття національності. Ми вже піднялись на той рівень, коли ми визнаємо Україну, як політичну єдність.»

Левко Лук’яненко відповів, також, на інші питання, які були подібні до тих, на які він дав відповідь журналістам Главкому.

Левко Лук’яненко привіз із собою в Херсон свої останні видання, в тому числі, свою книгу «Де ти, доле України?»

Анна Парфьонова

Читати